Він працював музичним продюсером і артдиректором Beverly Hills Production під керівництвом Чака Норріса. Його композиції відзначені Гільдією європейських кінокомпозиторів. Роман — один із персонажів енциклопедії Legacy Ukraine, першого енциклопедичного видання про видатних людей українського походження.
Наша розмова — про музику в кіно і про те, чому Україна ще не сказала свого головного слова у кінематографі.
— Одеса дала світу величезну кількість творчих людей. Ти виріс там — що це означає, коли зростаєш у місті, яке саме по собі є персонажем?
Я змалку проводив багато часу на Одеській кіностудії. Бабуся була актрисою Театру музичної комедії — ще в ті часи, коли блищав великий Михайло Водяний. Вона водила мене туди, і я вбирав увесь цей дух — запах куліс, живих людей, які творять щось із нічого. Думаю, саме звідти й прийшло розуміння: музика в кіно — це не фон, це окремий голос.
У 16 років я пішов у шкільний ансамбль, ми грали на танцях у парку. Одеса — це ж чорний ринок: платівки Beatles, Rolling Stones. Ми вчилися на цій музиці. Влітку підробляли в колгоспах, збирали гроші, щоб купити гітару. Починав щось писати для себе, перші спроби.
А потім батька посадили — він був адвокатом, вів справи цеховиків, виграв процес, де загрожував розстріл, і пішов проти системи. І в мене почалося самостійне життя. З 16 років підробляв у ресторані гітаристом. Потім армія, концертні програми. Я був наданий сам собі — але весь цей досвід зрештою працював на моє становлення.
— І все одно життя привело до кіно. Це був вибір чи просто сталося?
Кіно було в моєму житті змалку — через бабусю, через студію. Я просто знав, що музика і кіно невіддільні. Коли з раннього дитинства перед очима — професіонали: актори, режисери, люди, що творять історію, — ти інакше чуєш музику. Ти починаєш чути її як частину історії, а не як прикрасу.
— Кінокомпозитор — особлива роль у кіно: ти служиш чужій історії, але при цьому мусиш зберегти власний голос. Де проходить ця межа?
Завдання композитора — створити лейтмотив. Ти читаєш сценарій, розвиваєш його і пишеш мелодію історії. Актори на знімальному майданчику звикають до неї ще до початку роботи. Це і є четвертий екран — те, що говорить поза словами. Музика промовляє те, чого актор не може вимовити вголос.
Якщо взяти, наприклад, фільм «Професіонал» — одна мелодія тримає весь фільм. Як у «Хрещеному батькові». Це впізнаваність, почерк.
Зараз часто музика йде фоново. Це неправильно. Раніше режисери й продюсери надавали музиці великого значення — скрізь за кордоном це розуміють. Женя Хмара правильно сказав на нашій панелі на кінофестивалі: хороша музика коштує грошей, вона не може писатися за копійки. Поки продюсери не збагнуть, що на сценаристі, режисері, композиторі не можна економити — кіно страждатиме. Я завжди кажу: немає окремого режисера, немає окремого актора, немає окремого сценариста чи композитора — є кіно цілком.
— Коли ти працював із європейськими режисерами й продюсерами, чим вони принципово відрізняються в роботі?
Вони дуже правильно ставили завдання. Якщо ти композитор фільму — ти ведеш музичну драматургію повністю. Спочатку вивчають твій стиль, твій формат — і вже потім роблять пропозицію. У них є розподіл: є композитори, які пишуть артхаус, є комерційне кіно. У нас такого розподілу поки немає.
— У нас серйозна школа кіно — і Довженко, і Одеська студія. Але більшість фільмів, що ввійшли в історію, — все ж радянські.
Треба розрізняти. Тоді в Радянському Союзі працювали різні режисери. Віллен Новак — радянський кінорежисер. Роман Балаян — теж. Українська актриса Лариса Кадочникова, яка зіграла Марічку в «Тінях забутих предків», народилася в Москві. І Параджанов знімав цей фільм у радянський час. Муратову я вважаю одним із найвеличніших режисерів — нам є чим пишатися. Одеська студія — не просто радянська. У неї був свій потенціал, своя школа. І мало хто знає, що в Одесі фільми почали зніматися на рік раніше, ніж у Голлівуді.
— Кого б ти відзначив із сучасних українських режисерів?
Анатолій Матешко — хороший режисер, «День народження буржуя» — культовий серіал. Лесь Санін — професійний режисер (фільми «Поводир», «Добуш»), він знімає кіно для людей, а не для самовираження. Ахтем Сейтаблаєв, Роман Балаян... У нас багато талановитих режисерів. Якщо говорити про режисерів кліпів, у якого кліпи як фільми, — Віктор Придувалов.
Ось що ще важливо: режисер робить акторів, режисер робить кіно. І продюсер. Скрізь у Європі — продюсерське кіно. У нас поки більше авторське. Молодь дуже хороша — той-таки Театр «Чорний квадрат» міг би робити класне молодіжне кіно.
У нас гарні оператори, гарні актори. Але щоб наше кіно вийшло на Європу і світ, треба співпрацювати з американцями, італійцями, французами. У них технологія і маркетинг.
— У чому різниця між продюсерським кіно й авторським?
У продюсерському кіно режисера можуть не допустити до монтажу. Продюсер поєднує все це, бо він відповідає за прокат і прораховує всі ризики. З продюсерів — Ткаченко. Олександр Ткаченко дуже професійний. «Живий», «Дев’ята рота» — його роботи. Крім того, є ігрове кіно — школа Нью-Йорка: Аль Пачіно, Де Ніро, Де Пальма, Скорсезе. А в Лос-Анджелесі — візуальні ефекти: Кемерон, «Aватар». Треба шукати себе, розуміти, чого ми хочемо — візуальних ефектів чи історії. Про що кіно.
— Що конкретно потрібно змінити, щоб українське кіно вийшло на світовий рівень?
Колаборації. Так, як це робив Люк Бессон у «Леоні». Він об’єднав Жана Рено і Гері Олдмана, зробив колаборацію з американським кінематографом. Бессон показав, що французькі режисери можуть грати на міжнародному полі Голлівуду за його ж правилами і перемагати. Жан Рено після «Леона» отримав міжнародну кар’єру. Гері Олдман у ролі Стенсфілда став культовим.
Так само зробив Мілош Форман — зняв «Пролітаючи над гніздом зозулі» з Ніколсоном: чеський режисер, голлівудський ринок. «П’ятий елемент» Бессона вийшов на світовий ринок саме тому, що пішла колаборація. Український кінематограф можна посилювати таким само чином — запросити західних співавторів разом із нашими.
— Це не питання грошей?
Ні. Це не питання бюджету. Нашому кінематографу треба дивитися на стратегії американців і європейців. Ми знімаємо кіно, а потім запускаємо рекламу — це неправильно. В Америці, коли фільм тільки починає зніматися, вже йде трейлер, тизер, вже є інформація про те, що знімається. Тому часто наші фільми мають низькі цифри в прокаті.
Кіно — не лише про бюджети. Які бюджети були у Кіри Муратової? «Карти, гроші, два стволи» Гай Річі зняв за мільйон доларів — вийшов приголомшливий фільм.
Я спілкувався з тими, хто створював «Достукатися до небес» разом із Томасом Яном — це був його дебют: він прийшов до двох відомих акторів зі сценарієм: «Я написав — хочете зніматися?». Їм сподобалося, вони знайшли фінансування. Фільм досі приносить гроші.
«Кримінальне чтиво» — теж дебют Тарантіно, і одразу отримав нагороду. Хтось-таки в нього повірив.
Антоніо Лукич написав сценарій під Ірму Вітовську — і вона повірила. Молодий режисер, зіркова актриса — усі виграли, фільм став культовим. «Мої думки тихі» — там немає піротехніки, немає складної філософії. Просто класна жива історія, класні герої. Ось що таке колаборація.
«Я, «Побєда» і Берлін» зібрав 60 мільйонів у прокаті. За рахунок Скрябіна — якби не було Скрябіна, не пішло б так. Документальний фільм «Яремчук: Незрівнянний світ краси» про Назарія Яремчука зібрав понад 15 млн грн у прокаті.
Юрій Рогоза і Роман Загороднюк
—«Про кого або про що знімати?» — сьогодні не питання для українського кіно.
Ми сьогодні створюємо сюжети щодня своєю боротьбою і стійкістю. І тому життя дає нам теми (на жаль, не найрадісніші), і світ готовий це дивитися. Треба знімати кіно про відомих людей — нам є що відкривати. І знімати кіно для людей, а не дивитися крізь призму «я такий крутий». Говорити про вихідців із нашої землі, які стали внеском у світову культуру.
Яків і Сара Адлер ще до революції були акторами одеського театру. Вони емігрували до Америки, де народилася їхня донька Стела. Завдяки батькам вона вже в 4 роки знімалася, вони передали їй знання своєї акторської школи. Стела Адлер стала легендарним педагогом — вона стояла біля витоків Голлівуду, виховала Елізабет Тейлор, Роберта Де Ніро, Марлона Брандо. Ось на що вплинула одеська школа. Це наше — і це треба пам’ятати.
Є книга Олексія Кучеренка — «Люди як кораблі», про Скрябіна. Він же написав книгу про Квітку Цісик. Ми плануємо екранізацію. Хочу зробити фільм і про Стелу Адлер. Багато хто каже: «це не на часі». Чому фільм про Квітку Цісик, про легенду, не на часі? Нам треба просувати культуру — нам є що просувати.
Готовий сценарій до фільму про Лобановського. Сьогодні кіно про футбол у світі дуже популярне. А у нас є той, хто ввійшов в історію світового футболу. Про нього треба розповідати світу. Це був великий тренер, який приніс славу не лише Україні — за його методикою, наприклад, тренує той-таки Анчелотті.
— Черчилль казав: «Навіщо нам воювати, якщо немає культури?»
Саме так. Кіно може допомагати переживати біль — це частина історії нації. І кіно може давати надію. Треба знімати так, щоб людина виходила з кінотеатру і хотіла жити. Американці знімають фільми про мужність солдатів — «Врятувати рядового Раяна», «Тонка червона лінія». І в них завжди є надія.
Роман Загороднюк з Майклом Йорком
— Що ти хочеш передати тим, хто зараз тільки починає?
Часто молодь наперед відчуває, що її не приймуть. А треба — почитай, подивися, дай шанс. Кіно — це наше життя, перекладене на плівку. Це повітря, це історія. І треба знімати не для того, щоб відзвітувати.
Професіоналам треба створювати умови, щоб вони виховували й навчали молодь. Так робила Стела Адлер — і виховала плеяду зірок. Так треба робити тут. Вчитися. Дивитися, як знімає Скорсезе, як знімає Рідлі Скотт. І пам’ятати, що яким би ти не був талановитим, ти маєш вдосконалюватися. І знімати кіно для людей.
